Чарівні історії нашого лісу

Чарівні історії нашого лісу

Вартові казкового лісу

Якщо вам доводилося бувати у нашому казковому лісі, то мабуть вам траплялися під ногами дивні довгі волохаті істоти, що раптом з’являються з-під землі і можуть навіть налякати, а то й поглузувати, поставивши підніжку, – і ось непроханий гість вже на землі, розгублено озирається довкола, потираючи забите коліно. Так завжди буває з тими, хто йде до лісу, задерши голову, нічого довкола не помічаючи. Той, хто мріє стати справжнім чарівником і другом усім лісовим істотам, мусить мати щонайменше сім пар очей, з десяток добрих
вух, стільки ж чарівних носиків і принаймні одного замочка для не менш чарівного ротика. Ключик від замочка бажано зберігати у кишені без дірок,
бо так і не зможете нікому розповісти, що ж ви почули і побачили у нашому лісі.
Відкриймо усі сім пар очей, нагостримо десять вух і
стільки ж носиків (не забудьмо замкнути ротика на замочок, а ключик сховати у кишеню без дірок) і ходімо до нашого лісу. Одна пара очей дивиться під ноги, друга – милується казковою красою,
третя – рахує ґав, четверта – підморгує білій пухнастій хмаринці, що саме примостилася перепочити не верхівці
Старої Скрипучої Сосни, п’ята – примітила у гущавині веселу лісову метушню…
Очі – дивляться, вуха – слухають, носики – нюхають, і тільки ротик мовчить – на замочку!

Раптом на дорозі наче з-під землі виріс лісовий
страж – став, як укопаний, і ні руш: страшний, темний, волохатий, з довгими загребущими руками.
–Свої, – кажу, – чи не впізнав?
–Сво-о-о-о-їх пропуска-а-а-а-ємо – тягне, наче заспаний.
– Спиш на варті? – питаю.
– Сплю-у-у-у. Як не спа-а-а-а-ти, – со-о-о-о-сни заколи-и-и-и-сують, – згорнувся під сосною і солодко задрімав.
Тими сонними вартовими устлано весь наш казковий ліс. Тільки й дивися уважно, щоб не перечепитися через котрогось із них. Але ж і без них не можна: охороняють ліс від злих чарівників – ні, без них ніяк не можна! Як залетить дивак-чаклун часом до лісу, тоді повстають вартові живою стіною – нізащо не пропустять злого чародія, хоч плач. Заплутається він у довгих руках-сітях, перелякається темних волохатих стражів лісу, – обминатиме десятою дорогою. І іншим закаже. Отакі-то вони, лісові стражі, мешканці підземного царства. А ви не впізнали в них своїх давніх знайомих? Як кого? Звичайнісіньке коріння!

Про мої чарівні вуха можна розповідати довго, – мабуть у книжці б і місця не вистачило, аби у всій красі розмалювати їх переваги над звичайними людськими вухами. У лісі вони – найперші мої помічники. Хто першим почує, що малий мураха потрапив у біду і кличе на допомогу? Мої вуха. А хто попередить, що на ліс суне Велика Грозова Хмара? Теж вони. А хто підслухає, яку таємницю
повідав веселий вітер Старій Скрипучій
Сосні? Знову вони. Отож, погодьтеся, без них у чарівному лісі не обійтися. Ось і зараз усі десять моїх вух настовбурчилися, уважно прислухаючись до якогось дивного звуку. Такого вони ще не чули у своєму житті. Ховаючись у густих лісових заростях, щось манило до себе таємничим чи то співом, чи то плачем. Очі одразу ж схотіли подивитися, що ж то воно таке: плаче і співає водночас. Вони не раз бачили, як плачуть берізки навесні, але тоді вони не співають, або як тьохкає-заливається соловейко, але ж він тоді не плаче. А таке, щоб і співало і плакало разом, бачити не доводилося.
Поки очі намагалися віднайти пояснення таємничому співаючому плачу чи то плакучому співу, носики вловили свіжий, як подих вітерця, легкий і солодкий, як цукрова пудра, аромат незнайомої дивної істоти. Той аромат не просто манив,
а таки притягував познайомитися поближче. Руки самі розсунули густі зарості, і в ту ж мить очі просто
засліпило небачене досі сяйво. Ох і пекуче ж! Усі сім пар очей заплакали разом з таємничою незнайомкою. Співати чомусь не хотілося. Трохи звикнувши до сяючої істоти, очі потроху розгледіли, що вона не стоїть і не йде, а увесь час кудись
поспішає і при цьому залишається на місці. Ото диво!

Таємниче хлюпання