Book Creator

Чарівні історії нашого лісу

by Ольга Гура

Pages 2 and 3 of 45

Loading...
Чарівні історії нашого лісу
Loading...
Вартові казкового лісу
Loading...
Якщо вам доводилося бувати у нашому казковому лісі, то мабуть вам траплялися під ногами дивні довгі волохаті істоти, що раптом з’являються з-під землі і можуть навіть налякати, а то й поглузувати, поставивши підніжку, – і ось непроханий гість вже  на землі, розгублено озирається довкола,  потираючи забите коліно. Так завжди буває з тими, хто йде до лісу, задерши голову,  нічого довкола не помічаючи. Той, хто мріє стати справжнім чарівником і другом усім лісовим істотам, мусить мати  щонайменше сім пар очей, з десяток  добрих
вух, стільки ж  чарівних носиків і принаймні одного замочка для не менш чарівного ротика. Ключик від  замочка бажано зберігати у кишені без дірок,
бо так і не зможете нікому розповісти, що ж ви почули і побачили у нашому лісі.
Відкриймо усі сім пар очей, нагостримо десять вух і
стільки ж носиків (не забудьмо замкнути ротика на замочок, а ключик сховати у кишеню без дірок)  і ходімо до нашого лісу. Одна пара очей дивиться під ноги, друга – милується казковою красою,
третя – рахує ґав, четверта – підморгує білій пухнастій хмаринці, що саме примостилася перепочити не верхівці 
Старої Скрипучої Сосни, п’ята – примітила у гущавині веселу лісову метушню…
Очі – дивляться, вуха – слухають, носики – нюхають, і тільки ротик мовчить – на замочку!

Loading...
Loading...
Loading...
Раптом на дорозі наче з-під землі виріс лісовий
страж – став, як укопаний, і ні руш: страшний, темний, волохатий, з довгими загребущими руками.
– Свої, – кажу, – чи не впізнав?
– Сво-о-о-о-їх  пропуска-а-а-а-ємо – тягне, наче заспаний.
– Спиш на варті? – питаю.
– Сплю-у-у-у. Як не спа-а-а-а-ти,  –  со-о-о-о-сни заколи-и-и-и-сують, – згорнувся під сосною і солодко задрімав.
Тими сонними вартовими  устлано весь наш казковий ліс. Тільки й дивися уважно, щоб не перечепитися через котрогось із них. Але ж і без них не можна: охороняють ліс від злих чарівників – ні, без них ніяк не можна! Як залетить дивак-чаклун часом до лісу, тоді повстають вартові живою стіною – нізащо не пропустять злого чародія,  хоч плач. Заплутається він у довгих руках-сітях, перелякається темних волохатих стражів лісу, – обминатиме  десятою дорогою. І іншим  закаже. Отакі-то вони, лісові стражі, мешканці підземного царства. А ви не впізнали в них своїх давніх знайомих? Як кого? Звичайнісіньке коріння!


 


Про мої чарівні вуха можна розповідати довго, – мабуть у книжці б і місця не вистачило, аби у всій красі розмалювати їх переваги над звичайними людськими вухами. У лісі  вони – найперші мої помічники. Хто першим почує,  що  малий мураха потрапив у біду і кличе на допомогу? Мої вуха. А хто попередить, що на ліс суне Велика Грозова Хмара? Теж вони. А хто підслухає,  яку таємницю
повідав веселий вітер  Старій Скрипучій
Сосні? Знову вони. Отож, погодьтеся, без них у чарівному лісі не обійтися. Ось і зараз усі десять моїх вух настовбурчилися, уважно прислухаючись до якогось дивного звуку. Такого вони ще не чули у своєму житті. Ховаючись у густих лісових заростях, щось манило до себе таємничим чи то співом, чи то плачем. Очі одразу ж схотіли подивитися, що ж то воно таке: плаче і співає водночас.  Вони не раз бачили, як плачуть берізки навесні, але тоді вони не співають, або як тьохкає-заливається соловейко, але ж він тоді не плаче. А таке, щоб  і співало і плакало разом, бачити не доводилося. 
Поки очі намагалися віднайти пояснення таємничому співаючому плачу чи то плакучому співу, носики вловили свіжий, як подих вітерця, легкий і солодкий, як цукрова пудра, аромат незнайомої дивної істоти. Той аромат не просто манив,
а таки притягував познайомитися поближче. Руки самі розсунули густі зарості,  і в ту ж мить очі  просто засліпило небачене досі сяйво. Ох і пекуче ж! Усі сім пар очей заплакали разом з таємничою незнайомкою. Співати чомусь не хотілося. Трохи звикнувши до сяючої істоти, очі потроху розгледіли, що вона не стоїть і не йде, а увесь час кудись поспішає і при цьому залишається на місці. Ото диво!
Таємниче хлюпання

Таємнича незнайомка усе  бігла, сяяла, плакала і співала, не звертаючи на нас жодної уваги.
– Як вас звати, чарівна незнайомко? – це нарешті ротик звільнився від свого замочка.
– Хлюп-хлюп-хлюп – у відповідь.
– Можна нам  інколи приходити до вас у гості, аби насолодитися вашим дивним співоплачем чи,
вибачте, плачоспівом?
– Хлюп- хлюп-хлюп – знову.
– Може вас образила наша несподівана поява?
– Хлюп-хлюп-хлюп.
– Дозвольте, будь-ласка, відкланятися, бо нам треба йти далі.
– Хлюп-хлюп-хлюп.
Раптом, мабуть потривожений нашою розмовою-хлюпанням, уві сні заворушився  вартовий лісу. Цього було досить, щоб ми разом з усіма  моїми
очима, вухами і носиками, а також ротиком, який забув замкнути замочка, шубовснули  прямісінько у сяюче хлюпання нової знайомої.
– Бр-р-р – зауважив ротик.
– Хлюп-хлюп-хлюп – весело засміялася у відповідь лісова красуня.
Так ми і познайомилися.
Якщо вам колись доведеться побувати у нашому лісі і почути  таємниче хлюпання, неодмінно передайте привіт моїй знайомій – Маленькій Лісовій Річечці.

Історія Маленької Річечки
Чи доводилося тобі бувати у лісі і бачити нашу нову знайому? Як кого? Маленьку Лісову Річечку! А чи доводилося тобі пити з неї воду – прохолодну, чисту і прозору, немов крижинки на вікнах морозної днини? Ні, крижинки лизати звичайно не треба, а ось воду у
Річечці можна потрогати рукою, погладити, наче спинку улюбленого домашнього кошеняти і навіть спробувати на смак! І тут вже можна зняти з ротика замочка, можна навіть охати та ахати від того, яка ж чиста та смачна вода буває в лісовій річці. Але краще тихенько сісти на сонячному бережку і послухати її
історію. Адже їй є чим тебе здивувати! Ось послухай лише. Тебе ще не було на світі, а Річечка вже була. І
мами твоєї не було, і бабусі з дідусем також. А Річечка була, вона все бігла лісом, то сміючись, то сумуючи, то замерзала взимку, стаючи холодною і крихкою,
то розливалася навесні, живлячи лісовий ґрунт своєю чистою смачненькою водою.
Уявляєш, яка вона прадавня? Але ніколи не подасть виду, що вона старша за усіх на світі і знає більше за всіх секретів. Якби якийсь художник узявся б
намалювати її портрет, то він би й справді розгубився. Бо на портреті мала би бути старенька-престаренька бабуся, а Річечка зовсім не така, хоч і дуже давня. Вона біжить і бавиться водою, немов пустотливе дівчисько. Зате усі в лісі
знають пісню Маленької Лісової Річечки:
Хлюп-хлюп-хлюп,
Хлюп-хлюп-хлюп!
Завтра – там, сьогодні – тут!

PrevNext