Як дійти? Де шлях?: До 125-річчя від дня народження Євгена Маланюка

Як дійти? Де шлях?

До 125-річчя від дня народження
Євгена Маланюка

Протягом довгого і складного життя, зітканого із «переходів та ісходів», Євген Маланюк жодного разу не зрадив собі, не зрікся свого добровільного вибору, того хресного шляху, який пророкувала його розіп’ята душа. Свідчення тому — низка поетичних книг, історіософічні, культурологічні, публіцистичні, літературно-критичні статті, нариси. У поета, дослідника, публіциста Євгена Маланюка один адресат і один герой — Україна.

Батько поета, Филимон Васильович не маючи за плечима ані університету, ані навіть гімназії, він, дякуючи природному розумові та самоосвіті, вибився у перший шерег архангородської інтелігенції. Був ініціатором фундації театру в місті, дбав про відкриття прогімназії, а згодом гімназії, активно дописував до повітових газет, кохався в історії. А ще старожили пам’ятають його повіреним містечкового суду, вчителем і… незмінним хористом церковної капели. Він зібрав непогану бібліотеку. Ця книгозбірня теж прислужилася майбутньому письменникові.

Дід Євгена замолоду водив до Криму чумацькі валки, прожив без двох років століття і залишився у пам’яті онука «останнім чумаком архангородським», чудовим оповідачем козацьких легенд, чумацьких бувальщин. За свідченням самого письменника, дід був справжнім уособленням національно свідомого українця...

2 лютого 1897 року молоде подружжя святкувало народження сина Євгена.

Гликерія Яківна принесла в сім’ю музику, поезію, замилування романтичною і класичною літературою. Можливо, саме через це в місцевій початковій школі Євген вигідно вирізнявся серед однокласників. Незважаючи на матеріальну скруту, батьки віддають свого первістка (Євген мав ще молодших братів: Сергія — 1898 року та Онисима — 1900 року народження) до повітового Єлисаветградського земського реального училища.

Місто Єлисаветград у пору учнівства Євгена Маланюка було помітним культурним центром півдня. Єлисаветград мав могутні театральні традиції, і його не обминала жодна знаменита театральна трупа. Місто прийняло майже половину із 47 виставок художників-передвижників. Тут функціонувало з десяток гімназійних закладів. А земське реальне та громадське комерційне училища були відомі в усій імперії.

Доля приводить хлопця до Київської військової школи, котру він закінчує 1 січня 1916 року. Далі запасний піхотний полк, а затим прапорщик Маланюк служить молодшим офіцером у кулеметній роті фронтової частини. Послужний список його по-військовому скупий і лаконічний: бої, відзнаки, підвищення у званні. За тими назвами і датами — криваві бої, поразки і перемоги, втрати бойових побратимів.

Світова війна закінчилася для нього в лютому 1918 року. Проте склалося так, що після короткої відпустки йому знову довелося воювати: він став на захист Української держави.

Переживати, осмислювати, «прокручувати» у пам’яті злети і поразки УНР довелося в таборах інтернованих, розкиданих по всій Польщі. І тут доля «не поскупилася», відмірявши Євгенові три роки таборового життя. Саме тут приходить усвідомлення необхідності змінити стилет на стилос, віддавши і його служінню Україні. Так народжується Маланюк-поет. Його вірші, публіцистичні, культурологічні, літературознавчі статті з’являються в таборових журналах «Всім», «Наша зоря», «Український сурмач», «Веселка».

Тема України з кожною новою поезією все глибше осмислювалася автором в історіософському аспекті. Ностальгічна емоційність поступалася місцем філософським роздумам. У збірках, у книгах, що з’являлися згодом («Земля й залізо», 1930; «Земна мадонна», 1934; «Перстень Полікрата», 1939) Євген Маланюк заглиблюєтться в історичне минуле України, змагання за волю і державу славного козацтва, але водночас шукаючи відповіді на питання сучасності. Мужності, стійкості, силі поет протиставляє «рабську кров», «розслабленість ледачу».
Але і «Псалми степу», і «Діва-Обида», з одного боку, і «Варязька балада», «Варяги» з іншого, підпорядковуються одній меті — розбудити приспану віками національну свідомість народу.

Війна і окупація Польщі примусила його шукати роботи. Певний час вдалося працювати в українській гімназії у Варшаві, підробляти на випадкових роботах, а інколи доводилось перебиватися і без хліба. В останні місяці війни Євген Маланюк був змушений покинути Польщу і повернутися до Чехії, а відтак знову збиратися в дорогу. Залишатися в Чехії було небезпечно. Ім’я Маланюка було заздалегідь внесено контррозвідкою «Смерш» до списків «антирадянських» діячів з числа українських емігрантів, котрі підлягали депортації або фізичному знищенню.

Родина Маланюків у Кунштаті, Чехія. Фото 40-х років.
(Фото з сайта library. kr. ua.)

1945-го року Маланюк був змушений залишити домівку, сім’ю і податися в другу еміграцію. Точніше, з цього року для нього розпочався другий період блукань, цього разу вже у Німеччині. І знову майже чотири довгих таборових роки життя. У таборовій школі міста Регенсбурга Євген Филимонович влаштовується вчителем математики та української літератури.