«Село не люди» — перший роман сучасної
української письменниці Люко Дашвар, виданий у 2007 році видавництвом Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля». У ньому через низку лихоліть 13-літньої Катерини показується
життя людей депресивного українського села. На його тлі досліджуються теми насильства проти жінок, зокрема, сексуального і над дітьми, наслідки нестачі сексуальної і будь-якої освіти, забобонів, корупції, релігійного фундаменталізму, алкоголізму 
та наркоманії, 
сексизму та гендерних стереотипів в
українському суспільстві. Героїня відсилає до шевченківської Катерини у парадоксі звинувачення потерпілої.

Анотація
У селі все про всіх знають. Нічого не приховаєш. Тим більше — палку пристрасть дівчини-школярки Катерини до одруженого чоловіка Романа, батька її однокласника Олександра. Але невдовзі хлопець гине. У його трагічній смерті звинувачують Катю. Дівчина страждає. Та біда одна не ходить… Куди подітися засудженій громадою, наляканій та самотній Каті? Чим завершаться поневіряння нової Лоліти? Чи знайде вона своє щастя? Чи вистоїть під жорстокими ударами долі? Всевишній знає правду і не покине невинну душу на поталу юрбі.

Loading...

Loading...

Сюжет
Катерина — 13-річна школярка, розбещена дорослим одруженим чоловіком, ідеалістично закохується у нього. Та, окрім педофіла, її кохає ще його син, який заради дівчини йде на безглуздий вчинок, послухавши поради друга. Дії хлопців призводять до трагічних наслідків, у яких громада звинувачує Катерину. Далі на сторінках роману розгортається трагедія за трагедією у життях головних та другорядних героїв.
Головна героїня роману Катерина — молода дівчина, яка своєю невинністю наразилася на сільський самосуд, від чого була змушена втекти до міста. Там вона пережила приниження від професорської родини, де її ледь не зґвалтував господар, втратила батьків, і врешті повернулася в село, щоб стати місцевою відункою (або померла від горя: фінал метафоричний).

ВІДГУКИ ЧИТАЧІВ:

1. То це і є любов?...Слизька... Село не люди, на мою думку це чудова книга!!! Вона захоплює, дуже, неможливо відірватися, весь час думаєш про героїв, їхні долі, про життя, ця книга - це краще любого серіалу: тут і любов, і щастя , і горе! Після прочитання - вир емоцій, багато крутих поворотів, яких не очікуєш, гірка правда людей, не знаю чи в житті так дійсно може відбутися, але книгу я РАДЖУ!!!!

2. Люди, тай годі!
Душа селянина не завжди свята, і погані бувають люди, і злі вчинки, але врешті майже завжди перемагають духовний сенс і життєва розважливість. Як сказав у своєму інтерв’ю Ярослав Грицак про дитинство в селі: «Дитина, яка виростає в місті, виростає в місті. Та ж, котра виростає в селі, насправді виростає у Всесвіті».

Так, на живильних просторах, напоєних безкраїм небом і волею, у днях, наповнених тяжкою працею формуються сильні і нестримні характери наших співвітчизників.

Хтось втупився в землю, немов віл, і тягне воза свого власного добробуту (хіба можна за це засуджувати!), хтось по-селянські вперто торує шлях до зірок, а хтось – просто намагається вижити наперекір всьому світові…
Простою, зрозумілою мовою авторка доводить, що… Втім, не завжди вона щось доводить, а от розбурхувати думки їй вдається! Коли читала її «Село не люди» просто немов дивилася фільм жахів. Чомусь в думках вперто спливала Марко Вовчок з її гіпертрофованою тугою і безнадією.

Починаючись із сцени не зовсім традиційного кохання, сюжет нанизує проблеми та нещастя того химерного кохання і, немов торнадо, завзято руйнує долі селян. «Селом НЕЛЮДІВ» навіть хотілося обізвати земляків головної героїні, яка зважилася полюбити «не ту» людину. Дикі розваги підлітків, спопеляючий гнів сільських матрон, гидливе ставлення інтелігентів до простої людини – тут цілий караван-сарай людських вад! Отак дивишся і поволі втрачаєш віру у божу суть людини, як такої.
Яким має бути фінал того карколомного політу у безвихідь? Він трошки дивний, але заспокійливий. Біда перекувалася на віру, а люди… Люди стали мудрішими? Хотілося б вірити.

Мабуть, таким вже має бути справжня література, яка не малює, а інтригує, не дає прямі відповіді, а змушує шукати їх. Все в її творах надто. Надміру болю, надміру сюжетних ходів, надміру правди. Не дарма, ой не дарма Ірина блукала журналістськими стежками – всі її історії знадобилися. Та й усім починаючим письменникам в своєму інтерв’ю вона дає головну настанову «Не мріяти, а писати»!